Все залишилось тільки у спогадах та мріях. І у вічній рані, яка болить

Доля Дмитра ніколи не була легкою. Хлопчик народився дуже кволеньким, лікарі давали невтішні прогнози. Тоді бабуся Валя з дідусем Толею, махнувши рукою, забрали його до себе в Хотівлю: чисте сільське повітря, домашнє молоко і сметана – то найкращі ліки. Так і сталось, що безмежна бабусина й дідусева любов зробили неможливе. Хлопчик незабаром набрався сил і впевнено пішов по життю.

– Діма жартував потім, що вони так старались, що загодували його риб’ячим жиром, – посміхається спогадам Леся. – Він і потім, у дорослому житі, ніколи не вживав рибних страв – казав, у дитинстві наївся так, що не може бачити рибу ні в якому вигляді. Мама Діми їздила весь час по заробітках, а тато, який вже мав іншу родину – так склалось у житті, помер, коли Дімі було 17 років. Тож єдиною його надійною опорою і підтримкою в дитинстві були бабуся з дідусем. І хоча, підрісши, він ходив до школи в Городні, всі вихідні й канікули проводив саме в Хотівлі. У старших класах, було, й пішки з Городні до села добирався – тоді ж шкільних автобусів не було. А потім закінчив училище в Сновську й повернувся знову до бабусі з дідусем – він вже вважав, що виріс, і тепер він повинен дбати про них та допомагати. Він був дуже роботящий, розбирався в техніці, знав всіляку роботу, а її в селі вистачало. З 18 років почав їздити по будівництвах, щоб заробити копійчину. Він був дуже самостійний і занадто дорослим як для своїх років.

– Діма тоді працював на будівництві в різних місцях, ми рідко бачились, – каже Леся. – Коли я зрозуміла, що вагітна, його не було поруч, був на роботі. Коли я подзвонила й повідомила йому, він ані миті не вагався: «Звичайно, я прийму будь-яке твоє рішення. Але я б дуже хотів, щоб наша дитина з’явилась на світ. Лесю, я приїду, й ми зіграємо весілля». Я дочекалась Діму й ми разом пішли до моїх батьків. Діма їм просто сказав: «Ми одружуємось!». Таким він був у всьому – прямий, рішучий, готовий брати відповідальність на свої плечі за будь-яких обставин. Як він чекав народження сина! Заходив у пологовому в палату, брав новонародженого Артема на руки, цілував крихітні пальчики, підносив до вікна: «Дивись, синку, он наша машина. А отам ми живемо. Скоро, синочку, поїдемо додому». Я боялась у перші дні, не знала як поводитись з дитиною. Діма робив все зі мною – сповивав, купав Малого, вставав до нього ночами… Кращого чоловіка й батька нема й не буде. Ми були такі щасливі…

– 24 лютого Діма був у Києві на роботі. А ми з Артемом спали вранці, – каже Леся. – У квартиру ще не перебрались, жили з батьками. Їхній будинок – над трасою, якраз у районі кафе «У Пуха». Я прокинулась від вибухів, але подумала, що то щось на стоянці далекобійників стукає – таке іноді бувало. Аж дзвінок від Діми о пів на шосту ранку: «Ти де? Як спите?! Лесю, прокидайся, збирай речі! Війна… Глянь у вікно! Я виїжджаю, скоро буду!».  Я глянула у вікно: на заправній станції черга з машин аж до військового містечка, – згадує Леся. – Діма приїхав вже о пів на одинадцяту ранку. Мости вже були зірвані, добирався через Конотоп. Він був стривожений, бо бачив, що відбувається під Києвом. Але нам нічого не розповідав, лише пізніше зізнався, що бачив пекло. А тут вже танки російські стояли. Діма казав, що треба нас вивезти звідси. Але ми ще вагалися, не могли визначитись що робити. Вдень було більш-менш спокійно, але ніч нам всім довелось провести в погребі, бо почали лунати сильні вибухи. Вранці Діма сказав: «Швиденько збирайтесь, їдемо в Хотівлю, до бабусі з дідусем. Там болота, їхнім танкам там нічого робити. А тут невідомо що буде. Будинок же на трасі, а техніки ворожої тут тьма». Ми всі, разом з батьками, й поїхали. Собаку в вольєрі в поспіху забули. Діма як приїхав у село, дуже засмутився – та думка, що Фарт залишився сам, не давала йому спокою. І хоч ми по телефону попросили сусідів, щоб його годували, через день Діма вирушив за своїм улюбленцем. Пішки з Хотівлі. Повернулись удвох з вірним другом – в цьому був весь Діма. Він не міг нікому й нічому зрадити.

Після звільнення Городнянщини Дмитро пішов у військкомат. Рано вранці, поки домашні ще спали – щоб не чути їхніх вмовлянь. То було 11 квітня. Повернувся за годину: «Я був у військкоматі. Я не можу просто так сидіти!». Лесині сльози й докори не допомогли. Пронизав твердим поглядом: «А як я потім дивитимусь сину в очі? Я не хочу, щоб його батька вважали боягузом. Лесю, я йду! І це не обговорюється».

– У короткі вихідні ми не могли набутися разом, – здавлено каже молода жінка. – Таке було відчуття, ніби тобі не вистачає повітря й ти хапаєш його ротом і носом. Перед відправкою відпустили на два дні додому, в Городню. Діма за ці два дні купив машину – простішу, щоб на ній їхати туди. Він знав, що колеса там необхідні. Ну а потім – Донеччина. Виїзд був 26 червня. Короткі проводи, сльози… Він був штурмовиком, старшим солдатом. Під Бахмутом було дуже гаряче. Телефонні дзвінки – по десять секунд: «Привіт, Зая! У мене все добре. Люблю, цілую». Але дзвонив щодня – навіть не знаю, як знаходив таку можливість у тому пеклі. Адже знав, що дуже хвилююсь. І невідомість для мене – що вирок.

У січні-лютому бригада Дмитра була відправлена на ротацію в Семенівку. З’явилась можливість ще наїздами кілька разів побувати вдома. А потім на бійців чекав Серебрянський ліс на Луганщині.

– Сімнадцятого травня ввечері Діма приїхав, ми розраховували, що хоч на кілька днів, – згадує Леся. – Але наступного дня пролунав дзвінок з наказом негайно повертатись. Я навіть усі речі не встигла йому випрати й висушити – так, мокрі, й повіз. Хлопців розкидали по різних бригадах. Діма потрапив оператором-навідником у 66-у. 21 липня ми ще з ним розмовляли телефоном, навіть по відеозв’язку. Ввечері він збирався вирушати на позицію. Бачила, що він дуже втомлений. Обличчя, очі… Сказав тільки: «Треба поголитись, але нема сил». Я йому кажу: «Дімко, ти з таких халеп вибирався, все буде й цього разу добре!». А він так сумно посміхнувся й вкотре сказав: «Лесю, якщо що – ти справишся. Ти у мене сильна»… Як він помилявся… Ніяка я не сильна… Я стараюсь справлятись, але в мене це так погано виходить…

–Я не пам’ятаю дороги додому, – каже Леся. – Не пам’ятаю, як закрила магазин. Тільки стала на поріг – мама одразу все зрозуміла. А потім було сім кіл пекла: ми намагались хоч щось дізнатись з офіційних джерел, щоб нам підтвердили або спростували інформацію. Куди я тільки не ходила, не дзвонила. Казали – чекайте, інформації нема, там був сильний обстріл. Врешті з частини підтвердили, що Діма загинув. І сказали, що йдуть бої, не можуть підступитись, щоб забрати тіло… А я не вірила. Він не міг. Він же знав, як сильно я його кохаю. Я чекала. А він так і не дзвонив…

Дмитро загинув 22 липня. Його тіло з поля бою побратими змогли винести тільки через чотири дні – 26-го. Лесі подзвонили й повідомили, що Діму привезуть в морг у Дніпрі десь у четвер-п’ятницю. Ще сказали, що знадобиться впізнання і, можливо, експертиза ДНК. Вона не чекала офіційного сповіщення – разом зі своїм рідним братом, теж Дмитром, і сином Артемом негайно вирушила в путь, щоб якнайшвидше забрати свого Діму додому…

– Ми вирушили в дорогу вночі з п’ятниці на суботу, хоча брат щойно, не спавши після зміни приїхав з Києва. О восьмій ранку ми вже були в морзі. Я одразу впізнала Дімині речі– годинник, телефон, обручку, – каже жінка. – Потім мені показали фото. Фото його руки з характерним шрамом на безіменному пальці. У Діми ще були шрами від апендициту й на ключиці, де була травма. А потім показали загальний фон. Сумнівів не було – це був наш Дімка. Його можна було впізнати, хоча тіло й пролежало на сонці чотири дні. Ці його щічки… І ця його щетина… Так і не встиг поголитись… Ви знаєте, як йому було боляче? Як було боляче моєму Дімі? Той біль застиг на його обличчі…

Артем тримає в руках татову нагороду – нагрудний знак 66-ої окремої механізованої бригади, присвоєний Дмитру посмертно за особисту мужність та героїзм, стійкість та рішучість. Та нагорода пече дитячі долоньки – як би він волів натомість холодного заліза триматися за теплову татову руку… Хлопчик тримається і не плаче. Маленький мужчина. Інколи, каже Леся, вранці прокинеться і каже: «А мені сьогодні тато снився. Ми купались з ним на річці…». А потім відвернеться до стіни й мовчить. Бо мужчини не плачуть. А то іноді: «Мамо, обійми мене так міцно, як тато».

– Я кажу: «У мене не вийде так, як тато», – Леся тамує біль. – А він: «А ти спробуй». Я обіймаю і думаю: а як би я хотіла, мій сину, щоб тато і мене обійняв міцно-міцно, як вмів тільки він… Зараз, коли я чую інколи від сторонніх людей: «Та хай вже віддадуть путіну той Донбас та припинять нарешті війну», мені хочеться спитати: «А ви давно були на кладовищі? Бачили, скільки там жовто-блакитних прапорів на могилах? За що тоді загинув мій Діма й інші хлопці?». А інколи мені стає байдуже. До всього. Я просто хочу, щоб мій Діма був. Хоча б у пам’яті. Я хочу, щоб його пам’ятали. Доки пам’ять житиме – житиме й він серед нас…